Висновки
Сучасний етап формування боргових зобов'язань характеризується низкою специфічних особливостей. По-перше, в умовах глобалізації фінансових потоків, здійснення політики необмеженої відкритості щодо іноземних інвестицій певною мірою відбувається нівелювання меж між внутрішнім і зовнішнім боргом. По-друге, дедалі яскравіше унаочнюється посилення взаємозв'язку державних зобов'язань і зобов'язань господарюючих суб'єктів. Так, наприклад, попри те, що держава не має відповідати за зобов'язаннями недержавних фінансових структур, банкрутство провідних системоутворювальних кредитних установ може спричинити катастрофічні наслідки для платіжної системи країни, а відтак і для фінансової безпеки держави. По-третє, простежується практика перекладання боргових зобов'язань по кредитах, залучених під гарантії уряду, з господарюючих суб'єктів на державу.
Негативним моментом зростання внутрішньої державної заборгованості є те, що:
- в умовах суттєвої нестачі фінансових ресурсів стають реаліями невиконання державою своїх боргових зобов'язань, оголошення дефолту, а відтак - підрив довіри до держави як до надійного позичальника;
- унаслідок такого перерозподілу фінансових ресурсів унаочнюється "ефект витіснення" вітчизняних товаровиробників з ринку кредитних ресурсів, падіння інвестиційної активності;
- виплата високих відсотків по державних цінних паперах заохочує вітчизняні комерційні банки до проведення недосконалої ресурсної політики, а також збільшує нерівність у доходах фізичних осіб, оскільки боргові зобов'язання держави зосереджуються в руках найбільш заможної частини населення, яка, отримуючи відсотки, стає ще багатшою.
Звичайно, управління такою складною й неоднозначною категорією, як державний борг, потребує наявності і повноцінного правового забезпечення процесу формування боргових зобов'язань, функціонування відповідних структур, покликаних його обслуговувати, а також створення дієвого механізму його погашення.
За експертними оцінками, зовнішні позики уряду створюють ревальваційний тиск на гривню, що загострює проблему дефіциту поточного рахунку, знижуючи конкурентоспроможність українських товарів і послуг щодо іноземних. Великий державний борг змушує іноземних інвесторів бути дедалі обережнішими з інвестиціями в Україну. Ця обставина пояснює вкрай низький обсяг прямих іноземних інвестицій в Україну порівняно з іншими країнами регіону.
При цьому проблема зовнішнього державного боргу посилюється і внаслідок того, що в Україні сформувалася дворівнева система зовнішніх боргів. Перша - на рівні політичної влади, друга - на рівні підприємств. Причому обидва рівні є зіставними за своєю потужністю. Борги ж другого рівня є не менш ризикованими для нашої національної економіки. Так, понад 6 тисяч українських підприємств мають на початок 2003 року заборгованість лише за зовнішньоекономічними операціями у сумі близько 5 млрд. гривень. При цьому 70% заборгованості є наслідком операцій між фіктивними українськими та іноземними фірмами. Понад те, за оцінкою фахівців, в Україні формується особливий тип боргової економіки, коли всі заборгували всім, а всі разом заборгували міжнародним фінансовим організаціям та окремим країнам.
Зниження рівня боргової безпеки держави спричиняється до зростання відсоткових ставок на ринку державних запозичень, підвищення рівня оподаткування господарюючих суб'єктів, зменшення виробничого споживання внаслідок падіння інвестицій, відпливу з країни сукупних валютних резервів, передачі частини державної власності у власність зарубіжних країн, зниження міжнародного престижу країни, посилення невпевненості населення у завтрашньому дні. Тобто рівень боргової безпеки безпосередньо позначається на рівні бюджетної, валютної та інвестиційної безпеки.
Рівень боргової безпеки держави можна вимірювати в різні способи. Це й оцінка дотримання певної кількості річних кредитних квот (при взаємовідносинах з МВФ), і визначення навантаження держборгу на державний бюджет, і динаміка держборгу в розрахунку на душу населення тощо.
Серед індикаторів боргової безпеки можна виділити співвідношення:
- обсягу іноземних кредитів і річного обсягу експорту держави;
- валового розміру державного зовнішнього боргу і річного експорту товарів та послуг;
- суми на обслуговування зовнішнього боргу і загальних валютних надходжень країни або вартості експорту товарів;
- короткострокової зовнішньої заборгованості і поточних бюджетних надходжень;
- річної суми іноземних позик під державні гарантії і дохідної частини держбюджету;
- суми державного боргу в іноземній валюті і ВВП;
- зростання державного боргу за рік і річного обсягу державних капітальних вкладень тощо.
То ж слід зазначити, що вже на початок 1999 року Україна вийшла за межі порогового значення із співвідношень обсягу зовнішньої заборгованості до ВВП, сукупних платежів з погашення та обслуговування зовнішнього боргу до дохідної частини держбюджету, частки зовнішніх запозичень у покритті бюджетного дефіциту. І це за умов, коли державний зовнішній борг рік-у-рік зростав, а ВВП - постійно знижувався. Причому проблема зовнішнього боргу (тривалість якого вже на середину 2001 року оцінювалася 7 роками при стандартному для всього світу показнику в 15 років) загострюється й через існування проблеми внутрішнього боргу, в першу чергу з обслуговування ринку державних цінних паперів.
Підвищення рівня боргової безпеки держави вимагає:
- вдосконалення законодавчого забезпечення формування внутрішньої та зовнішньої заборгованості (зокрема прийняття Закону України "Про зовнішній борг України", в якому має бути визначено понятійний апарат, механізми залучення кредитних ресурсів і обслуговування зовнішнього боргу, показники (індикатори) зовнішньої заборгованості, та нової редакції закону про цінні папери і фондову біржу, де остаточно буде встановлено механізм випуску облігацій зовнішньої позики);
- розроблення обгрунтованої стратегії залучення позик (внутрішніх і зовнішніх, довгострокових і короткострокових) в економіку України, у якій має бути вказано пріоритети, інструменти і підходи до банків-партнерів;
- проведення інвентаризації всіх боргів державного бюджету, які мають бути поділені на обгрунтовані і необгрунтовані;
- переведення частини заборгованості у державні цінні папери;
- проведення скоординованої політики, спрямованої на дотримання співвідношень між зовнішніми і внутрішніми запозиченнями;
- надання уряду можливості оперативно заміщувати одні джерела запозичення іншими;
- прийняття спільного положення НБУ і ДКЦПФР, яке б регулювало діяльність банків на ринку капіталів і розмежувало б контрольні функції Нацбанку і Держкомісії;
- нормативного розмежування функцій Міністерства фінансів і ДКЦПФР на ринку державних цінних паперів, надання Держкомісії повноважень єдиного регулювального органу на ринку деривативів;
- розвитку ринку похідних інструментів від зовнішніх боргових зобов'язань;
- прийняття реальних бюджетів на основі Бюджетного і Податкового кодексів, а також повного переходу на казначейську систему;
- зміни структури державного боргу і переведення його на більш довгострокове обслуговування;
- відмови від існуючої практики прийняття разових рішень, не підпорядкованих єдиній політиці державних запозичень;
- зменшення обсягів іноземних кредитів, гарантованих урядом (повної відмови від подібної практики), забезпечення умов і сприяння самостійному виходу вітчизняних підприємств на міжнародні фінансові ринки для залучення інвестицій;
- запровадження системи управління внутрішнім державним боргом (як системи заходів, пов'язаних із випуском та погашенням державних боргових зобов'язань, визначенням відсоткових ставок і виплатою доходів по державних цінних паперах, проведенням конверсій і консолідацій, установленням ліміту боргу тощо), яка б дозволила приймати рішення скоординовано і зважено, з урахуванням ситуації, що склалась у фінансовій сфері.
Усе вищевикладене дає підстави говорити про необхідність продуманого комплексного вирішення проблеми внутрішнього і зовнішнього боргу з метою запобігання можливим загрозам фінансовій безпеці України, створення дієвої системи управління бюджетним дефіцитом і державним боргом як обов'язкового атрибута державних фінансів.
стор.34