Вступ............................................................................................................................
Розділ І. Формування суспільно-політичних поглядів Івана Огієнка....................
Розділ ІІ. Іван Огієнко і боротьба за відродження Української автокефальної православної церкви в умовах національно-визвольної революції (1917-1920)...
Розділ ІІІ. Польсько-швейцарський період еміграції в діяльності Івана Огієнка (1920-1947).....................................................................................................................
Висновки........................................................................................................................
Список використаних джерел і літератури................................................................

Висновки
Іван Огієнко, рано втративши батька, змушений був працювати і одночасно навчатися. Під час навчання в Києві (спочатку у військово-фельдшерській школі, а потім в університеті) у нього під впливом частих відвідин вистав українського театру та оточуючого середовища спостерігається перше пробудження української національної свідомості.
В період навчання у Києві він, окрім опанування фахових дисциплін. читав досить багато книг з історичної тематики, відвідував лекції з історії, філології, літературознавства.
У роки навчання в університеті (1903-1909 рр.) особливо стійкого характеру набрала тенденція до посилення української ідеї в широких масах населення України. Саме ці процеси помітно вплинули на сильне пробудження національного почуття Огієнка, визначили його місце в громадському житті. В цей час він розпочав активну наукову і громадську роботу.
Його активність на українському грунті була настільки високою, що не могла бути не поміченою адміністрацією університету, що перешкодила йому по закінченню на “відмінно” вузі і рекомендацією державної комісії залишити на роботі в університеті Св.Володимира на певний час реалізувати давню мрію. Але труднощі й невдачі, які він уперто і цілеспрямовано долав силою волі та надзвичайною працездатністю, Огієнка навпаки загартували, сприяли формуванню характеру науковця і борця за українську справу, підживлювали мрію про працю в університеті, яка незабаром стала реальністю. Перші самостійні лекції молодий приват-доцент прочитав у квітні 1915 р.
Уже тоді він проявив себе зрілим вченим-істориком і теоретиком літератури, заповзятим до українізаторської діяльності. Напередодні української національної революції 1917-1920 рр. І.Огієнко практично сформувався як український патріот-державник і церковно-релігійний діяч, що глибоко усвідомлював високу роль церкви і релігії у розбудові Української самостійної соборної держави.
Але і православна церква напередодні й в роки української національної революції в Україні виявилася в надзвичайно складному становищі. Вона була в стані глибокої кризи. На єпархіальних з’їздах, що проходили у квітні-травні 1917 р., серед частини православного духовенства, яке прихильно ставилося до національно-визвольного руху і підтримувало ідею українізації школи, зародилася думка про необхідність скликання всеукраїнського церковного собору, на якому мали намір обговорити проблеми відродження УАПЦ.
На цих з’їздах і церковних зібраннях висувалися пропозиції розірвати із зверхністю Москви і утвердити в Україні автокефальну церкву. Проте Центральна Рада, її верховне керівництво дотримувалися “системи невтручання в справи церковно-релігійні. Відповідно до цього урядовий кабінет Центральної Ради не мав навіть Міністерства віросповідань, а справи церкви належали до одного з відділів при Міністерстві внутрішніх справ.
Після гострих дискусій та суперечок з керівництвом Центральної Ради з цього приводу на початку грудня 1917 р. Організаційний комітет по скликанню Всеросійського церковного собору перейменував себе на Тимчасову всеукраїнську православну церковну раду, яка стала тимчасовим урядом української православної церкви. До її складу було включено і Івана Огієнка. Він схвально і з великим ентузіазмом сприйняв створення Церковної ради.
13 січня 1918 р. відбувся Собор української православної церкви, який проходив без участі представників держави. На прохання організаторів “Собору з доповіддю “Відродження Української церкви” перед поважним духовенством виступав молодий, 35-літній професор Київського університету Св.Володимира Іван Огієнко, який наголошував на необхідності дерусифікації церкви, її “відмосковлення”. Тут Огієнка і обрали членом секції з підготовки до видання українською мовою богослужбових книг, яка була створена при постійному діючому робочому органі Церковного собору.
Однак ускладнення політичного становища в Україні і усунення від влади Центральної Ради не дозволили реалізувати омріяних задумів.
Уряд П.Скоропадського, що прийшов на зміну Центральній Раді, створив Міністерство віросповідань, яке скликало перший Всеукраїнський церковний собор (червень 1918 р.). Українська держава Павла Скоропадського ставила за мету добитися автокефалії для української церкви. За наслідками голосування в уряді цю ідею підтримали 8 міністрів, 5 проголосували проти при 1, що утримався (листопад 1918 р.).
Проте довести цю справу до логічного завершення за гетьманату не вдалося, бо в листопаді 1918 р. почалося антигетьманське повстання, внаслідок чого П.Скоропадського було усунуто від влади (грудень 1918 р.).
Що ж до Івана Огієнка, то він в цей період, будучи ректором Кам’янець-Подільського українського університету, як людина глибоко віруюча, займався питанням розбудови богословського факультету, включення до складу студентів університету людей різних віросповідань, укомплектував його викладачами, зміцнив книгозбірню.
Директорія, що прийшла до влади після П.Скоропадського (грудень 1918 р.), прийняла “Закон 1 січня 1915 року про вищий уряд Української Автокефальної Православної Церкви”, в якому підкреслювалися незалежність національної церкви, вказувалося, що вища церковно-законодавча, судова та адміністративна влада в Україні належала Всеукраїнському Церковному Собору.
Певна частина задумів по дерусифікації та відродженню УАПЦ була реалізована завдяки І.Огієнку, який внаслідок чергової реорганізації уряду УНР восени 1919 р. був призначений міністром ісповідань. З призначенням Міністром ісповідань професора І.Огієнка активність державної влади в питаннях релігії і церковного життя значно зросла. Він приділяв особливу увагу організаційній стороні в галузі церковно-релігійної діяльності. При Міністерстві ісповідань було створено колегіальний дорадчий орган – спеціальну Раду, яка складалася з фахівців і допомагала міністру орієнтуватися в ситуації при обговоренні поточний, злободенних проблем, визначати пріоритети у діяльності відомства (декан богословського факультету професор В.Бідков, віце-міністр закордонних справ професор О.Ейхельман, протоієрей богословського факультету Кам’янець-Подільського університету В.Липківський, віце-директор міністерства ісповідань П.Сікорський, віце-міністр юстиції В.Цівчинський та ін.). Так, протягом 17 вересня 1919 – 28 грудня 1921 рр. було обговорено 153 питання порядку денного.
Ставши міністром ісповідань, у програмному листі-верненні до українського народу, І.Огієнко закликав до повного братства, до щирого єднання і до одностайної допомоги в збудуванні УНР і її автокефальної Церкви.
Огієнко закликав до єдності УАПЦ і УГКЦ. “Бог один, - підкреслював він, - а ми всі його діти і поміж себе брати. З’єднайомося у гарячій Любові до незалежної Боголюбної України і до її Автокефальної Церкви”.
Виходячи з закону Директорії УНР від 1 січня 1919 р. про те, що державною мовою в Україні є мова українська, І.Огієнко домагався її запровадження по всіх церковно-державних установах, у всіх написах на установах духовного відомства, на вивісках, штемпелях і печатках, в усіх офіційних виданнях церковного відомства та ін.
Долаючи шалений опір антиукраїнськи налаштованих церковників, І.Огієнко розробив законопроект “Про інспекторів Міністерства ісповідань при духовних консисторіях”, який мав запровадити суворий контроль над діяльністю єпархіальних органів, які згодом були перетворені в Церковні Ради.
І.Огієнко як міністр ісповідань вживав енергійних заходів інституалізації УАПЦ та утворення її ієрархії на чолі з Церковним Синодом, на який покладався обов’язок ретельно стежити за чистотою віри православної і за відродженням Української церкви. Український Священний Синод як найвищий орган управління українською православною церквою був заснований у жовтні 1919 р., до складу якого увійшли протоієреї Юхим Сицинський, Василь Яниківський та Макар Крамаренко, миряни – В.Чеховський та декан богословського факультету В.Біднов. Як представник влади до його складу війшов міністр ісповідань І.Огієнко.
З метою створення сприятливих умов для дерусифікації і відродження Української Церкви було розмежовано функції Міністерства і Синоду. “Діла Віри, Богослужіння і Суду, - відзначалося в ухвалі, - повинні належати до Священного Синоду, всі інші – до Міністерства ісповідань”. Синод проголошував домінуючими сповіданнями більшості населення України християнську православну та католицьку східного ісповідання віру і проголошував свободу ісповідань.
Огієнко особливого значення надавав налагодженню поміж віруючими толерантних стосунків: він був уважний і до греко-католиків, і до римо-католиків, і до лютеран, і до православних, і до іудеїв, проявляв зразки толерантності, істинно християнської дієвої доброзичливості, спрямованої на рішучу допомогу кожному, хто її потребував.
Він здійснював ряд інших заходів по відродженню Української православної церкви, але втілити в життя ідею автокефалії не вдалося, оскільки українська революція потерпіла поразку, внаслідок чого до влади прийшли більшовики, які не визнавали церкви.
Проте Іван Огієнко вважав і не безпідставно, що українська ідея зазнала лише поразки, а не катастрофи. Дошукуючись причин поразки української революції, він зробив висновок, що однією з головних причин її поразки було невміння чи небажання влади залучити до процесу державотворення своєї єдиної української церкви.
Виходячи з цих обставин, Іван Огієнко в умовах еміграції, яка почалася для нього з родиною у листопаді 1920 р., все більше переносить центр ваги своїх широких інтересів до церкви. Українському християнству він підпорядковує свій талант ученого-філолога, лектора, проповідника, хист перекладача й редактора.
Продовжуючи свою діяльність як міністр ісповідань, він, не знаючи перерв і перепочинку, через свою “священничу службу” підносив дух людей, рятував їх від убивчого відчаю, зберігав моральність і гідність людини. Огієнко піклувався про задоволення потреб військового духовенства і військових церков, був духовним батьком для українських воїнів-юнаків, які опинилися за кордоном по таборах, дбав про бідних дітей українських біженців, налагоджував контакти як з духовними провідниками українських, так і інших православних церков за кордоном, не забуваючи на жодну мить про відродження Української автокефальної православної церкви.
Реалізації своїх намірів він підпорядковував видавничу діяльність. У тарнівський період його еміграції було створено благодійне видавництво “Українська Автокефальна Православна Церква”, звідки вийшла значна кількість церковно-релігійної літератури. І.Огієнко в ньому поєднував обов’язки редактора, коректора, автора, менеджера. Книги цього видавництва знаходили свого читача як на еміграції, так і в інших землях, заселених українською людністю, починаючи від Холмщини і Волині аж до Канади і Америки. Здійснювалися ці заходи на благодійні внески українців-емігрантів та чужинських меценатів, які робили їх, зважаючи на високий авторитет Івана Огієнка, а також частково коштом уряду УНР.
Долаючи повсякденні труднощі, шукаючи виходу з складного становища, домагаючись єдності української церкви, І.Огієнко знайшов у цьому питанні порозуміння з митрополитом УГКЦ А.Шептицьким, який у скрутні часи надавав всіляку підтримку і допомогу своєму духовному однодумцеві.
Дбаючи про такі форми самостійництва Української церкви, які б відповідали державним інтересам української нації і були б логічним завершенням самої ідеї про церковну автокефалію, І.Огієнко підпорядковував їй, коли став викладачем в Українській учительській гімназії у Львові і професором православного відділу теологічного факультету у Варшавському університеті.
На початку 30-х рр. ХХ ст., коли в Польщі посилилася антиукраїнська політика її уряду і професор Огієнко був позбавлений роботи у Варшавському університеті, він діяв у галузі наукових досліджень, зокрема на теренах україністики Огієнко приступив до реалізації видання 30-томної “Бібліотеки українознавства” та взявся за переклад українською мовою Біблії.
Зростання авторитету православної церкви, до якої на початку 30-х рр. ХХ ст. належало близько 2 млн. українців, викликало серйозне занепокоєння в урядових колах Польщі, які прагнули зупинити або пригальмувати цей процес. З їх розпорядження з 1937 р. почалося примусове окатоличення православних віруючих, нищення українських православних храмів або їх перетворення на костьоли. За таких трагічний обставин І.Огієнко був висвячений у жовтні 1940 р. на єпископа Холмсько-Підляської єпархії, а в березні 1944 р. на соборі єпископів Варшавської митрополії Івана Огієнка – Іларіона було висвячено на митрополита Холмського і Підляського. І.Огієнко у цей період докладав максимум зусиль, щоб і католики, і православні жили і діяли у повній, братерській згоді, щирій любові і взаємному порозумінні. проте миротворчі зусилля нового душпастиря української церкви, м’яко кажучи, не влаштовували польської влади, і вона в 1944 р. вдалася до спроби знищення українського православ’я, яка супроводжувалася руйнуванням православних церков і великими людськими жертвами – за 1942-1944 рр. на Холмщині у міжконфесійному конфлікті загинуло близько 5 тисяч українців.
На польських теренах Огієнко провів майже 24 роки свого емігрантського життя, плекаючи надію повернутися в Україну. Але Друга світова, яка наближалася до свого завершення, зруйнувала плани і наміри та долі багатьох людей. Митрополита Іларіона вона теж не обійшла стороною. Влітку 1944 р., німці, відступаючи, знищували все на своєму шляху. В цих умовах владика Іларіон організував евакуацію найнеобхіднішого майна єпархії. Мережа українських церковних приходів, з такими труднощами відновлювана всі роки митрополитом Іларіоном, була розгромлена. Але потрапивши до Швейцарії, а потім і до Канади, Іван Огієнко до скону боровся за українську церкву, за соборну Українську державу, яка в кінці ХХ століття стала реальністю.
Враховуючи його відданість українській ідеї, вклад у розвій української культури, його практичні діяння в національно-визвольних змаганнях 1917-1920 років, невтомну працю для України в еміграції, Спілка письменників України, Всеукраїнське товариство Івана Огієнка, Житомирська обласна рада народних депутатів та Фонд сприяння розвитку мистецтв України заснувли багатогалузеву премію його імені. Урочисте вручення премій першим лауреатам у галузі літератури і мистецтва, в галузі науки і освіти, в галузі громадської, політичної та церковної діяльності відбулося в день пам’яті Огієнка – 29 березня 1995 року на його батьківщині в містечку Брусилові на Житомирщині.
Завдяки клопотанням української громадськості в діаспорі у 115-ту річницю від дня народження видатного українського вченого, державного і церковного діяча та 25-ту – від дня його смерті ЮНЕСКО оголосило 1997 рік “Роком Івана Огієнка”.
Цими заходами було зроблено важливий крок у справі повернення імені Івана Огієнка – людини енциклопедичних знань, праці й обов’язку – українському народові.

стор.62