Висновок
Навколишнє природне середовище, що є джерелом підвищеної екологічної небе¬зпеки, внаслідок дії стихійних сил приро¬ди або техногенної руйнівної дії стає еко¬логічно небезпечним об'єктом, який по-винен бути «ізольований» від людини і суспільства, інших природних систем і ко¬мплексів шляхом встановлення спеціаль¬ного правового режиму, який має обме¬жувати або забороняти проживання на пе¬вній території населення, здійснення там виробничої діяльності. Крім того, необхіде вжиття заходів, спрямованих на ліквідацію джерел небезпеки.
Зрозуміло, що говорити про охорону не¬безпечного середовища некоректно, юридично неправильно і по-людськи цинічно. За умов його існування доцільно розроб¬ляти систему заходів, в тому числі право¬вого характеру, спрямованих на запобіган¬ня виникненню небезпеки для людини і навколишнього природного середовища від дії природної стихії, техногенних ава¬рій та катастроф, на усунення їх шкідливих наслідків, а також наслідків непроду¬маних рішень, які призводять до спусто¬шення довкілля і виникнення надзвичай¬них екологічних ситуацій.
Потрібні особливий юридичний режим використання небезпечного середовища (здійснення заходів щодо очищення тери¬торії, обмеження і заборона різних видів екологічно небезпечної діяльності тощо) або здійснення комплексу заходів на тій території, де є потенційні природні дже¬рела прояву небезпеки чи здійснюються екологічно небезпечні види діяльності та експлуатуються відповідні об'єкти. Необ¬хідно також передбачати особливий статус осіб, які тимчасово або постійно знаходяться в зоні підвищеного екологічного ри¬зику, та тих, що постраждали внаслідок дії екологічно небезпечних чинників.
Ризик підвищеної екологічної небезпе¬ки зобов'язує еколого-правову науку по-новому оцінювати факти її прояву. Ці фа¬кти, які набувають юридичного значення, зумовлюють необхідність їх правового за¬кріплення як юридичних фактів виник¬нення відносин, пов'язаних з забезпечен¬ням екологічної безпеки. А це, в свою чергу, має породжувати специфічні обов'¬язки держави в частині гарантування без¬пеки від прояву стихії, а також юридичних і фізичних осіб, які здійснюють екологічно небезпечні види діяльності та експлуату¬ють екологічно небезпечні об'єкти.

Кожен майбутній юрист, економіст, спеціаліст народного господарства, кожна свідома людина повинна обов’язково мати загальне уявлення про особливості сучасного екологічного стану , а також про основні напрямки державної політики у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки . Екологізація економіки та свідомості суспільства не є абсолютно новою проблемою. Практичне відображення екологічності тісно пов’язано в першу чергу з державним регулюванням процесів природокористування. Нове в данній проблемі є еквівалентність обміну між державою, природою та людиною, яка базуеться на законодавчих, організаційно-технічних рішеннях. Ця проблема на сучасному етапі є дуже гострою. Вона була сформована протягом двох століть і нині набула свого критичного значення. Тому існує об’ективна необхідність втручання держави в природно-екологічну сферу з метою досягнення збалансованного стану, держава також повинна закласти основи глобального еколого-економічного партнерства між суб’ектами підприємництва, між іноземними партнерами, на рівні планетарного співробітництва заради виживання і подальшого розвитку України, а також всієї цивілізації .
Україна повинна намагатися відповідним чином реагувати на суспільні проблеми і підтримувати прогресивні світові ініціативи та рішення: вступати у різні міжнародні союзи, товариства, підписувати угоди. Наприклад такі як підписала в Ріо-де-Жанейро 1992 року “Порядок денний на XXI століття” і Конвенцію про охорону біологічного різноманіття. Сьогодні, на межі третього тисячоліття, Україна намагаєтся стати державою, надійним партнером щодо вирішення глобальних і регіональних проблем у європейському і світовому співтоваристві. Багатий природно-ресурсний потенціал, високоосвічене населення, розвинуті індустрія та інфраструктура створюють всі необхідні передумови для впровадження в Україні вимог даної Конвенції.
Як свідчить досвід, проводити ефективну політику невиснажливого розвитку в державі досить важко навіть за умов процвітаючої економіки. Тим складнішою виглядає ця проблема в Україні, відновленій державі, яка переживає успадковану глибоку системну кризу і змушена одночасно вирішувати безліч проблем: економічних, соціальних, екологічних.
стор.38