ВИСНОВКИ
Проаналізуємо деякі можливі варіанти форм пост тоталітарної держави їх особливості і перспективи.
Парламентська республіка, швидше за все, виявиться недієздатною. У парламенті, сформованому не на партійній, а на індивідуальній основі, навряд чи складеться стійка більшість і опозиція. Фракційна структура знаходиться в зародковому стані: політичні течії не устоялися, фракції нечисленні, кількість їх велика, а персональний склад рухливий, внутріфракційна дисципліна відсутня, міжфракційні відносини нестабільні. У таких умовах неминучі постійні урядові кризи (якщо уряд взагалі удасться сформувати), часті зміни кабінету, а отже, і курсу. Суспільство може зовсім втратити керованість, а там недалеко і до реставрації тоталітаризму.
У президентській республіці уряд більш незалежний від парламенту, що роздирається протиріччями, а тому здатний до радикального реформування. Президентська республіка також відповідає традиціям посттоталітарних суспільств, але в цьому і криється її основна небезпека. У президента й уряду велика спокуса не витрачати час на пошуки компромісів з парламентом, а, перетворивши його в чисто декоративний орган, швидко проводити реформи. Але від посилення авторитарності рукою подати до нової диктатури. І все-таки при відсутності в суспільстві ясно виражених соціально-політичних інтересів і нормальної партійної системи президентська республіка здається більш кращою, якщо не єдино можливою, формою посттоталітарної держави. Необхідно лише, щоб виконавчим структурам не удалося цілком «підім'яти» інші гілки влади.
Серйозні потрясіння переживає пост тоталітарний національно-державний устрій. У багатонаціональних унітарних державах неминуче в перехідний період ослаблення центральної влади і міжрегіональних економічних зв'язків викликає самоізоляцію адміністративних одиниць: ігнорування місцевими керівниками законів і розпоряджень уряду, перехід у режим натурального господарства. Але в міру виникнення ринкових сполучних механізмів і посилення нових державних структур ці тенденції слабшають і державна єдність поступово відновлюється.
У багатонаціональних федераціях центробіжні процеси ускладнюються прагненнями націй до справжнього внутрішнього, а часто і зовнішнього, самовизначення. Виявляються придушуванні раніше силоміць різні (у тому числі територіальні) спори і протиріччя. Допомогти зберегти єдину державу здатна, як це ні парадоксально, плутанина в національно-державному устрої - використання різних політико-правових режимів для суб'єктів, що претендують на різний рівень самостійності: автономія, федеративні або навіть конфедеративні відносини. Тоді між усіма регіонами, що "самовизначаються", залишаються певні зв'язки, а головне - знижується небезпека військового вирішення конфліктів.
А в загальному основна ціль посттоталітарного національно - державного устрою колишніх федерацій - не зберегти державну єдність (це часто нереально), а уникнути крові при розпаді. Виникаючим новим національним державам треба приділяти особливу увагу забезпеченню прав національних меншостей і неухильно додержуватися принципів непорушності границь, нехай навіть проведених колишнім режимом украй невдало, випадково, а то і просто абсурдно (принаймні, доти, поки нові покоління не стануть сприймати територіальні проблеми менш болісно).
Політичний режим посттоталітаризму можна назвати демократією, що відбувається. Більшість західних демократичних конструкцій, відточуваних століттями, не можуть бути реалізовані відразу й у «чистому» вигляді. Їх приходиться адаптувати до посттоталітарних реалій. Процес адаптації - справа надзвичайно делікатна. Важливо, щоб необхідні модифікації не вихолостили демократичного змісту.
стор.31