Висновок
На теперішньому етапі розвитку української держави, нажаль, мало уваги законодавці приділяють проблемі надання медичної допомоги. Зокрема, в Основах законодавства про охорону здоров’я лише посередковано згадується про надання невідкладної медичної допомоги. Але в правовій державі такі важливі питання повинні детально регулюватися на найвищому рівні.
На мою думку, проект Кодексу про здоров’я повинен бути прийнятим ВРУ і своєю чинністю припинити дію Основ. Проект кодексу є погресивним, включаєсучасні реалії медицини, розкриває нові поняття.
Щодо нормативних актів, які видає КМУ загалом та МОЗ зокрема, то серед масиву окремих документів неможливо знайти якийсь систематизований акт, котрий би дав можливість вільного та зручного доступу до інформації про надання невідкладної медичної допомоги. Окремі нормативно-правові акти не врегульвують навіть половини проблемних питань, що виникають в царині надання невідкладної медичної допомоги. Саме з цієї причини для з’ясування більшості питань у цій роботі необхідно було звертатися до медичної та юридичної літератури.
На владному рівні регулювання медичної допомоги навіть не вдається розмежувати поняття „невідкладна медична допомога” та „швидка медична допомога”, а це веде до підміни одного поняття іншим, неправильного трактування, а отже – і неправильного застосування таких нормативно-правових актів. На мою думку, саме в новому Кодексі повинно бути вирішене це питання і припинена дискусія щодо застосування цих понять.
Хоча в Державному бюджеті України передбачається окрема стаття щодо невідкладної медичної допомоги, та все ж, цих коштів катастрофічно мало щоби забезпечити належний рівень її надання. Тому законодавець має врахувати потреби суспільства і здійснити зміни у ДБУ на наступний рік в сторонузбільшення фінансування медичної допомоги.
Суттєвим недоліком є те, що працівники невідкладної медичної допомоги (первинної медичної допомоги) позбавлені будь-якої адміністративної та фінансової самостійності, оскільки є органічною системою більш високого рівня, а саме вторинної медико-санітарної допомоги. Остання, як показав досвід, володіючи адміністративними та фінансовими правами та можливостями поставила працівників первинної ланки у залежне становище. Були обмежені їхні права щодо обсягу медичної допомоги, відсутнє належне матеральне забезпечення, очевидно на тій підставі, що лікарі невідкладної медичної допомоги виконують більш прості діагностичні та лікувальні процедури, а їхня інтегративна (найскладніша) роль в системі медичної допомоги до уваги не береться. Це стало причиною непрестижності цієї служби і високої плинності кадрів. З іншого боку, відсутність вільного вибору лікаря та будь-якого зв’язку між числом пацієнтів та рівнем заробітної платні поглиблює незацікавленість служби невідкладної медичної допомоги у результатах своєї роботи. 1
Отже, з впевненістю можна сказати, що правове регулювання невідкладної медичної допомоги має значні прогалини, які необхідно заповнити, щоб виключити можливість зловживань з боку медичних працівників, державних службовців та належним чином захистити права громадян України.
стор.65