ВИСНОВОК
Неврози в дитячому віці є клініко-психологічним вираженням проблем родини в трьох поколіннях: прабатьків, батьків і дітей. У цих поколіннях відбувається відносне зменшення виразності характерологічних змін, у найбільшій мері представлених у прабатьківській родині, і збільшення невротичних, емоційних у своїй основі і психогенних по своєму походженню змін особистості. Центром перехреста характерологічних і невротичних змін у родині є батьки дітей з неврозами.
Зміни особистості в батьків передують розвитку неврозу в дітей, сприяючи виникненню конфліктних відносин у родині і несприятливо відбиваючись на їхньому вихованні. У зв'язку з цим виділяються егоцентризм, що утрудняє прийняття дитини і його індивідуальності і емпатичний контакт із ним надалі; тривожність, що лежить в основі гіперопіки; внутрішня конфліктність, що ускладнює відносини в родині; а також зайва принциповість, що веде до негнучкості і надмірного контролю у відносинах з дітьми.
Головним патогенним аспектом відносини батьків є те, що вони мимоволі використовують дітей для дозволу своїх особистісних проблем і кризових ситуацій у родині. Тут і однобічне прив'язування дитини до себе, що запобігає страху самітності, і конфліктне неприйняття в ньому рис темпераменту і характеру іншого з батьків, гіперопіка, що зменшує почуття занепокоєння, афективність у спілкуванні з дітьми, що розряджають емоційну напругу батьків.
Особливого значення набуває паранойяльний настрой батьків, що має своїми передумовами авторитарні риси особистості прабатьків (в основному в бабусі дитини по лінії матері) і спільні з прабатьками гіперсоціалізацію, сензитивність, тривожність. Якщо гіперсоціалізація і сензитивність тією чи іншою мірою властиві обом батькам, то тривожність – переважно матері, батьку ж більш властива помисливість. Разом це утворить тривожно-недовірливу констеляцію рис характеру батьків.
У плані виховання авторитарність прабатьків позначається в батьків беззастережним нав'язуванням своєї думки, гіперсоціалізація – надмірною принциповістю у відносинах з дітьми, сензитивність – схильністю до утворення рудиментарних ідей відносин у виді недовірливості і сторожкості до власного досвіду дитини, до впливу на неї однолітків і вихователів, підвищеної уразливості у взаєминах з нею, ревнощів до уваги іншого з батьків. Тривожність звучить у захисті дитини від невротично уявлюваних небезпек, помисливість – у ритуально-педантичному приреченні його способу життя. Чим вище тривожність матерів і чим вони старше за віком, тим більше тривожність у дітей, виявляється клінічно неврозом страху і неврозом нав'язливих станів. У той же час пунктуальність і педантичність батьків корелюють зі ступенем виразності в дітей психомоторних розладів (у першу чергу нав'язливих тиків).
Невротична, здебільшого тривожна, основа паранойяльного настрою мотивована травмуючим життєвим досвідом батьків у минулому, низьким ступенем їхнього самоприйняття в сьогоденні і прагненням запобігти подібного досвіду у дитини в майбутньому. У підсумку паранойяльний настрой батьків являє собою не тільки характерологічне, але і невротичне утворення в їхній особистості, будучи сплавом цих утворень у вивчених нами трьох поколіннях родини.
Основна патогенна роль паранойяльного настрою батьків полягає в недовірі до можливостей дитини, його досвіду формування «я», що приводить до неприйняття його індивідуальності, невідповідності вимог і чекань батьків реальним можливостям дітей, їхнім віковим потребам, найбільш адекватному для них ритму і темпу психічного розвитку. Недовіра до дитячого досвіду , що формується, неприйняття її індивідуальності і невідповідність виховання віковим можливостям і потребам розвитку разом з конфліктними відносинами в родині являють собою головні психотравмуючі аспекти існування дітей у родині.
Нав'язування батьками своєї характерологічно і невротично зміненої «я-концепції» і виникаючий внаслідок цього внутрішній конфлікт у дітей складає сутність психогенного механізму походження їхнього неврозу, коли вони сприймають досвід, що нав'язується, як неприродний для них, несумісний з можливостями і потребами розвитку і як такий, що відрізняється від норм спілкування, прийнятих серед однолітків, тобто від «я-образа» – представлення про себе, з погляду інших. Нав'язаний досвід не може бути відторгненим зусиллям волі. Його можна пережити, як це відбувається в досліджуваних нами випадках, чи перехворіти їм, коли він, подібно сторонньому тілу, може бути відторгненим за допомогою неврозу, вираженням чого є афект – емоційний розлад.
У психологічному відношенні невроз – парадоксальний засіб рішення проблем, реактивно-захисний спосіб їхньої переробки, неусвідомлювана спроба позбутися від них і знайти внутрішню рівновагу. Нездійсненність такої спроби породжує песимізм, невір'я у свої сили й особистісний регрес. Замість властивих дітям довірливості, наївності і безпосередності розвиваються недовірливість, сторожкість і страх, що представляють собою неадекватну форму пристосування до дійсності, основу для тривожно-недовірливого і паранойяльно-захисного розвитку їхньої особистості і, створюють серед однолітків думку про таких дітей як про «недотрогах».
Отже, психогенні зміни особистості дітей обумовлені невдало і драматично пережитим досвідом міжособистісних відносин, відсутністю можливості створення прийнятної «я-концепції» з нестійкістю самооцінки, яка випливає з цього , хворобливо-чуттєвим, емоційно-хитливим і тривожно-невпевненим «я». Подібний психогенно перекручений образ «я» відрізняється від сформованого образа «я», ідеального стандарту і стандарту культури і свідчить про невротичну дезинтеграцю процесу формування особистості дитини, його маргінальної, суперечливої внутрішньої позиції. Невротична дезинтеграця «я» переживається спочатку як неможливість відповідати вимогам і чеканням батьків і залишатися в той же час самим собою, надалі – як невідповідність нормам спілкування, прийнятим серед однолітків. Невирішений характер цього внутрішнього протиріччя як джерело постійної афективної напруженості і занепокоєння декомпенсує захисні сили організму, його активність і життєвий тонус. У цих умовах наростає афективна нестерпність складних життєвих ситуацій, обумовлена психотравмуючим життєвим досвідом, занепокоєнням і страхом зміни «я» і виявляється тривожно-недовірливим, афективно-нетерплячим і захисно-егоцентричним стереотипом особистісного реагування.
У результаті, невроз як хворобливо-захисна форма реагування на афективно пережиті і нерозв'язні проблеми розвитку, вираження і визнання свого «я» знижує творчий, емпатичний потенціал особистості, ускладнює адаптацію серед однолітків і утрудняє подальше прийняття ролей.
Ключовими питаннями патогенезу є тісно зв'язані між собою паранойяльний настрой батьків, страх зміни «я» у дітей і нерозв'язна для них проблема «бути собою серед інших». Якщо паранойяльний настрой батьків виявляється недовірою до дітей, то наслідком цього буде недовіра дітей до себе, що виражається непевністю у своїх силах і можливостях. Зневіра в собі, або низький рівень самоприйняття, породжує недовіру до інших, до нового досвіду, нездатність до змін, що знаходить своє відображення в страху зміни "я". Недовіра до себе (невпевненість) та недовіра до інших (страх зміни "я") створюють нерозв’язну для особистості проблему "бути собою серед інших".
Без надання відповідної психотерапевтичної допомоги психогенні порушення в формуванні особистості дітей стають стійкими, егоцентрично загостреними та гальмуючими рисами характеру, що сприяє виникненню у них в подальшому під впливом тих чи інших життєвих труднощів афективно нерозв’язних проблем спілкування та розуміння інших людей, які, в свою чергу, можуть мати несприятливий вплив на взаєморозуміння у шлюбі та виховання дітей. Розірвати це замкнене коло можна тільки широким комплексом соціальних, медико-педагогічних, психопрофілактичних та психотерапевтичних заходів, враховуючи організацію спрямованої психотерапевтичної допомоги дітям та підліткам.
стор.36